Знайомтесь – Док. Як студент вінницького медуніверситету рятував солдатів на передовій, на його руках помирали молоді воїни з Вінниччини. На жаль, казати про це рідним він не має права

33-Й КАНАЛ

За понад два роки бойових дій на Сході країни через руки військових парамедиків пройшли тисячі українських героїв. Вони витягували їх з того світу, лізли під кулі і снаряди.

З болем у серці ампутували понівечені кінцівки, але залишали їх живими. На фронті їх називають Доками. Їм безмежно вдячні всі «трьохсоті» цієї війни. 20-річний студент Вінницького медичного університету Роман Бенцак, як і його одногрупники, міг би провести літо на морі, проте цей мужній юнак після сесії пішов на передову. Парамедик із позивним Бромік працював у службі порятунку «АСАП Рескью», до останнього не признавався батькам про своє рішення та з болем у душі згадує тих вінничан, хто помер у нього на руках...

– Родом я зі Львова. Родина в мене інтелігентна — мама викладає англійську мову в університеті, тато — художник. Сестра навчається у польській школі. Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв про військову службу. Дідусь мій — офіцер МВС, прадід воював на фронті, тітка працювала у міліції. Військова форма, кашкети, гімнастерки — все це було в мене з самого дитинства. Думав після школи вступати в академію Сухопутних військ або служити в СБУ. Проте мама відмовила, порадила здобути іншу професію. Саме так я вступив до Львівського медколеджу на зубного техніка. Після закінчення в 2014 році взяв направлення до 80-ї десантної бригади, щоб бути санінструктором. У цій частині служило багато моїх друзів, полягло чимало в Луганському аеропорту. Мене не призивали на строкову службу після закінчення медучилища, і на контракт мене не брали, а мобілізації ще тоді не було. Але коли почалася власне війна, то зрозумів, що туди потраплю, тому що не можу сидіти на місці, коли таке відбувається. І переді мною постав вибір, що далі робити. Вирішив вчитися далі на лікаря, щоб після медичного університету вступити у військово-медичну академію. Я став студентом Вінницького медуніверситету, навчаюсь на 3 курсі.

– Чому ти вирішив стати військовим лікарем та поїхати на війну?

– Коли я вступив до університету, то мене не покидали думки, що я здоровий і сиджу тут, а інші хлопці мерзнуть в окопах, гинуть. Я почав займатись військовою медициною, проходив курси тактичної медицини, у багатьох курсах «такмеда» сам викладав. На початку 2015 року волонтером ходив чергувати в кардіореанімацію Вінницького шпиталю. Тоді йшла Дебальцевська операція та бої під ДАПом, було багато поранених. Там набив собі руку на крапельницях і багато чого іншого.

Проте я завжди казав і казатиму, що не перебираю роботою — як треба буде, то і судна з-під солдатів виноситиму. А в 15-му році я поїхав у перше свою відрядження в АТО, працював у військовому госпіталі, асистував на хірургічних операціях, супроводжував поранених у Харків. Уявіть собі, бувало 60 крапельниць за день! А пізніше в Інтернеті натрапив на пост Хоттабича — керівника служби «АСАП Реском», дізнався про цю службу. І в цьому році вдруге потрапив на війну. В команду парамедиків. До речі, перед поїздкою мені подарував «фартову» каску вінницький нацгвардієць Валерій Дощанський. Вона його врятувала на 32 блокпосту. Мене теж рятувала на війні...

– Що було найважче під час другого відрядження на Схід?

– Ми були неподалік Зайцевого. Найважчим був для мене перший бойовий виїзд вночі за пораненими на «нуль» до Майорська. Останні кілометри їхали без включених фар. Тоді я за довгий час навіть закурив. Ми вивезли пораненого хлопця, якого посікло осколками між лопаток. У нього був пневмоторакс. Найважча ніч була через день, тоді вбили солдатів із мінометів 120 калібру. Ми везли вже в агонії молодого хлопця з Вінниччини. У нього була дуже сильно пошкоджена голова, руки майже не було — на волоску трималася, нижньої частини сідниці взагалі не було, він хрипів. Ми до останнього хотіли його врятувати, але він у нас уже на руках відійшов... Я не можу сказати його прізвища, бо лікарська етика не дозволяє. Але хочу через вашу газету передати його батькам, що їхній син загинув як Герой. Я обов'язково приїду на його могилку. Того дня були ще четверо вбитих разом з вінничанином. Всі вони і досі в мене перед очима. Я до кінця свого життя не забуду запах крові, змішаний з порохом та потом. Ось це і є запах війни.

– Чи правда, що на війні солдати більше починають вірити у Бога?

– В окопах атеїстів не буває. Тут віра лише укріпляється. Я вірю, що з нами Бог, він нас любить, з нами правда, і святий Георгій Побідоносець нас завжди оберігає. На війні я завжди промовляв 90-й псалом, «Вірую» або «Отче наш».

– Ти хочеш бути військовим медиком?

– Так, мене цивільна медицина не цікавить. На 6 курсі буде розподіл. Я хочу бути лише військовим медиком, спеціалізація — анестезіолог-реаніматолог.

– Далі плануєш їздити на передову?

– Скільки треба буде, стільки буду їздити. Це найбільша радість лікаря — врятувати людину. Наші викладачі ставляться до цього з розумінням, але я, в першу чергу, лікар і повинен успішно здобути освіту.

– Що хотів би передати студентам медичного університету?

– Щоб менше було понтів. Хай не думають, що сидять за книжками і найрозумніші. А на практиці, коли помирає людина, не знають, що робити. Я не кажу про всіх, але таких багато.
Вікторія Снігур